Чому виставка Дениса Панкратова - найкраща виставка про війну.

Ця виставка не про ненависть до ворога, яка б мала піднімати людей на боротьбу, вчити або ж передати наступним поколінням священний вогонь болю, зла, і ненависті до ворогів.

Ця виставка не про зруйновані міста.

Ця виставка не про біженців.

Ця виставка не про мертвих героїв-наших-котиків, їхні портрети, рани, стигми, інвалідність.

Ця виставка не про мертвих солдатиків з наступною заявою на Шевченківську премію (була й така).

Ця виставка не про ікони на ящиках, гільзах - Боже поможи.

Ця виставка не про героїв - медиків, електриків, волонтерів.

Ця виставка не про лгбт на війні.

Ця виставка не про мертвих - дітей, жінок, пенсіонерів.

Ця виставка, поки що, не про тих хто призвів в Україні до цієї війни - такі виставки зазвичай кінець на виставковій кар'єрі художника.

Можливо інші його виставки вже будуть іншими (і я це зрозумію) - але ця виставка не про ненависть.

Вона про людину на війні.