Ця виставка не про ненависть до ворога, яка б мала піднімати людей на боротьбу, вчити або ж передати наступним поколінням священний вогонь болю, зла, і ненависті до ворогів.
Ця виставка не про зруйновані міста і будинки.
Ця виставка не про біженців.
Ця виставка не про мертвих героїв-наших-котиків, їхні портрети, рани, стигми, інвалідність.
Ця виставка не про мертвих солдатиків з наступною заявою на Шевченківську премію (була й така).
Ця виставка не про ікони на ящиках, гільзах - Боже поможи.
Ця виставка не про героїв - медиків, електриків, волонтерів.
Ця виставка не про лгбт на війні.
Ця виставка не про мертвих - дітей, жінок, пенсіонерів.
Ця виставка, поки що, не про тих хто призвів в Україні до цієї війни - такі виставки зазвичай кінець на виставковій кар'єрі художника.
Можливо інші його виставки вже будуть іншими (і я це зрозумію) - але ця виставка не про ненависть.
Вона про людину на війні.
